Ганна Папірник закликає жінок не «знати своє місце».

Пропонуємо увазі відвідувачів сайту інтерв’ю із головою секретаріату Львівської обласної парторганізації та лідером об’єднання «Жіночий вибір» пані Ганною Папірник.

Пані Ганна – одна із тих політично і громадсько активних львів’янок, які заряджають своєю енергією усе товариство довкола себе – і однопартійців, і друзів, і колег по громадській організації. Проте енергійність не означає надмірної урбанізованості, швидкості без озирання позад себе. Навпаки, дотримання українських національних традицій у житті суспільства Ганна Папірник вважає однією з найважливіших запорук того, що у нові часи наш народ прийде не схижачілим набродом, а шляхетною європейською нацією.

Ми розмовляємо за розташованим просто на бруківці столиком кав’ярні «з історією», на затишній вуличці в старовинному центрі Львова. І спостерігаємо віддалік нескінченний транспортний потік не перекритої для автомобілів вулиці, завдяки якому й самі добралися сюди… Така-от ілюстрація до нашої розмови про нове місце жінки в сучасному українському суспільстві, про нові висоти, яких вона має досягти… не відірвавшись від коренів.

– Як давно працює «Жіночий вибір», а головне — заради чого?

– Виникла громадська організація 2004 року. Довший час активно працював насамперед її київський офіс, але згодом було вирішено (активізовувати жіноцтво) розвивати наявні регіональні філії та створювати нові. Зокрема, цьогоріч народилася наша Львівська обласна організація «Жіночого вибору».

Головна мета нашої роботи – пробудити якомога більше жінок до активного громадянського життя. Спонукати жіноцтво і брати більшу участь у розбудові держави, і активніше захищати свої інтереси, впроваджувати їх як важливу норму життя української спільноти. Голова «Жіночого вибору» Лідія Кононко, створюючи цю громадську організацію, зауважила: жінки у великих містах, де нині живе більшість нашого населення, більшою чи меншою мірою, але краще інформовані про суспільні процеси та свої можливості в публічному житті, натомість у сільській місцевості з цим значно гірше. Брак інформації та активного громадсько-політичного, культурного і бізнесового життя довкола, не дає жінки достатньо усвідомити ті широкі можливості для самореалізації, які дає наш час, не спонукає задуматися над своїми здібностями, своїм потенціалом, виявляти ініціативу у спробах досягнення вищих цілей на місцевому, а комусь і на національному рівні.

Цікавим є те, що в нашій громаді справді є тільки жінки. Це важлива річ для того, щоби спілкування, обмін думками, розширення світогляду відбувалися у відкритій, цілком щирій манері. Адже не завжди жінка скаже у звичайному товаристві те, чим наважиться поділитися у суто жіночому колі. Я маю на увазі не розмови на інтимні жіночі теми, а саме суспільні – українка настільки звикла залишатися в тіні чоловіка у громадському житті, що часто воліє не «висуватися» зі своєю думкою, навіть якщо така нагода виникла мимоволі. А що вже казати про те, щоб самій собі такі нагоди створювати.

– Але чи правильно стимулювати людей до активності в самореалізації за статевою ознакою? Чому стимулювати потрібно саме жінку – хіба малоініціативних чоловіків бракує?

– Звичайно, ми маємо і жінок політиків, і жінок-керівників на держслужбі, в освіті, охороні здоров»я тощо. Та пригляньтеся, яке співвідношення жінок і чоловіків на чільних позиціях у будь-якій сфері! Майже на будь-якому Олімпі – чи то високому, чи то невеличкому – жінок виявиться абсолютна меншість. Але чому? Адже таке співвідношення не можливо обґрунтувати ані демографічними особливостями країни (чоловіків у нас менше), ані відставанням їх у здібностях (мало того, наукові дослідження вказують, що для цілої низки сфер публічного життя жіноча голова є «придатнішою» за чоловічу).

– Які подібності й відмінності ви відчуваєте, спілкуючись із жінками з різних регіонів?

– Подібність у всіх нас є спільна – бажання щасливого життя для себе, своєї сім»ї та всієї країни. Відмінності ж полягають у тому, що життєві реалії змусили східних жінок просунутися суттєво далі від традицій традиційного українського патріархального суспільства, ніж західні. Те, як конкретно це відбувається, не дає підстав однозначно говорити про перевагу східного чи західного способу життя.

На семінарах у Києві, на які організація запрошує жінок, що є місцевими депутатами, а також перспективних, на наш погляд, для зростання в інших сферах суспільного життя, західні українки зі здивуванням зауважують значно вищу серед східноукраїнських жінок частку бізнесвімен. Вони розповідають нам, що стали займатися бізнесом не через якусь вроджену ділову активність, а через пасивність своїх чоловіків. На жаль, на сході значно поширенішою є залежність чоловіків від «зеленого змія», жінка через таку завуженість інтересів чоловіка бачить, що по-справжньому може покладатися тільки на себе, і бере ініціативу на себе – зайняття бізнесом чи націленість на кар»єрне зростання.

У не індустріальних регіонах, особливо західних, сім»ї відчутно менше потерпають від алкогольної залежності чоловіків і загалом є ініціативнішими в забезпеченні сім»ї. У сім»ях заходу більшою мірою є практиковані християнські ідеали і, як наслідок, вони стійкіші — це підтверджує і загальнодержавна статистика розлучень. Але такі позитиви мають водночас і негативний наслідок – жінки розхолоджуються, не є ініціативними поза домівкою, «ховають» здібності, якими могли би прислужитися і країні, і собі.

– То, може, заходу слід орієнтуватися на ідеали сходу?

– Західним українкам треба дивитися на більшу ініціативність східних і брати з них приклад в цьому сенсі. Але тільки в цьому. Натомість неприпустимо є втратити ту роль жінки-берегині сім»ї, головної хранительниці християнських цінностей в родині, виховання у них дітей. Жінки зі сходу, з якими ми зустрічаємося на семінарах у столиці, визнають, що у них святинь практично немає. Мізер церков та релігійного виховання, відсутність національних цінностей і не тільки українських, а й будь-яких взагалі. Вони заздрять нам, що наші діти зовсім інакші, що в неділю багатьох побачиш у церкві, а в будні вони значно більше за своїх східних ровесників шанують батьків і зважають на їхнє слово.

Щодо напрямків самореалізації активних жінок, то на семінарах «Жіночого вибору», де зустрічаються люди з різних регіонів, видно, що ініціативні західні українки здебільшого працюють в гуманітарній сфері – культура, викладання, виховна робота.

– І хто ж у підсумку чиїй долі заздрить?

– Я, звичайно, допускаю, що моя думка може бути суб»єктивною, але зі спілкування з жінками з інших регіонів маю однозначне враження: «східнячки» по-доброму заздрять «західнячкам». Вони вважають, що в нашому житті є багато того важливого для душі, що у них, на жаль, втрачене.

Тому, до речі, залучені організацією жінки зі Східної України радо підтримали ініціативу відродити такі популярні у 90-х організовані поїздки східних дітей на Західну Україну. Цей проект вже починаємо реалізовувати, ми радо влаштовуватимемо дітлахам наших східних колежанок відпочинок у карпатському краї та знайомитимемо з невідомими їм особливостями українського національного життя.

– Ви такий ідеалістично-казковий образ західноукраїнського суспільства вимальовуєте: чоловіки забезпечують сім»ю, а жінки тим часом виховують ідеальних дітей, ревних християн у вірі та в діях…

– Звичайно, що нічого не є ідеальним, крім Бога. І в нас уражених соціальними хворобами сімей є вдосталь, і проблемні сім»ї, і розлучення є, і пияцтво, і чоловікам (зокрема, і з вини державної влади) не вдається достатньо забезпечувати сім»ю, і діти часто невдячні. Але мова зараз про пріоритети – що є ідеалом для людей, що вони вважають правильним і які нехай не абсолютні ідеали, а хоча б «золоту середину» вдається втілювати. Повторю, завжди правильно є мати певну долю сумніву в своїх ідеалах, однак прогресивність світогляду, базованого на українських національних і християнських традиціях піддається навіть цифровому підтвердженню – нижча злочинність, нижчий рівень алкоголізму та наркоманії, менший відсоток на тисячу осіб хвороб, що передаються статевим шляхом, абортів та розлучень.

Це не означає, що на заході в нас жінки відірвані від матеріального життя, не дбають про матеріальне забезпечення сім»ї, а тільки про виховання на високих ідеалах. Дбають, свідченням того є сотні тисяч наших заробітчанок у країнах Європи. Ця відірваність від сім»ї, до речі, теж спричиняє погіршення якості наступних поколінь, бо яке те виховання без матері… Та навіть попри таку соціально-демографічну проблему ціннісні орієнтири західноукраїнської молоді наразі вищі.

До речі, на те, щоб геть усіх ініціативних жінок не вимила заробітчанська хвиля, націлюємо роботу «Жіночого вибору» на Львівщині. Ми влаштовуємо семінари, тренінги з кращої реалізації свого потенціалу не тільки для перспективних жінок, чиї нереалізовані можливості розгледіли, а й для активісток місцевого рівня – лідерів усіляких ініціативних груп, депутаток місцевих рад, жінок з успішною кар»єрою. Допомагаємо всім зрозуміти свій потенціал до нових успіхів, не даємо опустити руки тим, хто втомився боротися з українськими реаліями і доходить до висновку, що «все – марно» і на Батьківщині їм вже нічого «ловити».

– Багато чоловіків критично ставляться до вашої діяльності, чи не так? Маєте нарікання на те, що ваша діяльність породжує проблеми у колись мирних добропорядних сім»ях?

– Знаєте, в Україні перші шлюби, як свідчить статистика розлучень, невдалі приблизно через один. Тобто у значної частини подружніх пар серйозні проблеми в стосунках виникають у якийсь момент навіть, якщо чоловік і жінка не здогадуються про існування нашої організації. Особисто я ще не мала нарікань про руйнування чиїхось, але зрозуміло, що в когось такі проблеми можуть виникнути. Таке можливе радше через неадекватність чоловіків, котрі просто принципово відмовляють жінці у самодостатності.

Ми пояснюємо українкам, що сім»я – це маленька держава, і якщо у ній немає спокою-щастя, якщо не докладати постійно зусиль для підтримання у сім»ї гармонії, то в підсумку не буде щасливою ані конкретна жінка, ані, врешті, народ у масштабах цілої України.

І, до речі, спілкуючись в межах організації, ми дійшли консолідованого висновку про те, звідки взагалі взялася ця проблема – слабкі чоловіки. Чому вони дедалі більші втрачають мужні риси? Відповідь: тому що синів виховує мама. Людською «програмою» закладено потребу у вихованні доньок мамами, а синів батьками. Бо тільки батько, а не мати може навчити хлопця постояти за себе, захистити сім»ю і країну. Природа ж створила бійцем чоловіка, а не жінку. Тому нам треба не тікати від чоловіка, а навпаки, якомога активніше повертати його в сім»ю – і «в сім»ю» не значить «під каблук».

– А загалом ви стежите за долею «активізованих» вами жінок?

– Люди, які побували на семінарах «Жіночого вибору» не опиняються на якомусь «контролі» у нас. Наше завдання — надихнути українок, допомогти їм повірити у свої сили, про яку би сферу діяльності не йшлося, далі ж вони в будь-якому разі живуть так, як вважають за потрібне.

Але жіноча дружба, попри популярну думку скептиків, таки є. Багато жінок, які познайомилися на зустрічах, які проводить «Жіночий вибір», починають дружити, ділитися особистими клопотами і порадами, допомагати одна одній якимись потрібними зв»язками. А ще — товаришують за інтересами, відвідують одні одних у різних регіонах, зідзвонюються. Контакти продовжуються не тільки на особистому рівні, а й організовані – скажімо, вже згадані поїздки дітей чи обмін між парафіями з різних місць виступів їхніх церковних хорів.

– Які зміни ви зауважуєте у жінках, з котрими працюєте?

– Зміни помітні однозначно. Жінки, яких ми запрошуємо на семінари, стають впевненішими у собі, набираються завзяття. Особливо ті, котрі вже є депутатами місцевих рад у селах, селищах і містечках. Спочатку багато з них кажуть, що хочуть полишити те громадське навантаження: «Та нащо воно мені здалося – і так сама там погоди не зроблю!..» Але після «Жіночого вибору» більшість починає висловлюватися в сенсі «Якщо не я, то хто ж іще це зробить?»

Так само кандидатки, які невдало балотувалися раніше до місцевих рад чи претендували на вище становище в себе на роботі. Ті, кому після однієї-двох поразок вже бракувало наснаги, знову загоряються енергією, набувають розуміння, що поразка – ще не кінець життя, треба знаходити нові форми роботи, способи контакту з людьми із тим, щоби мати успіх за наступної нагоди.

– Знаю, що наприкінці липня ви разом із Лідією Кононко побували на зібранні Міжнародної жіночої демократичної мережі у Литві…

– Так, цей проект – більшою мірою політичний, його куратором є Міжнародний республіканський інститут – організації Республіканської партії США, що пропагує побудову демократичного, громадянського суспільства у світі, проводить тренінги з ефективного застосування політичних інструментів, які дає демократичний устрій.

У Литві зустрілися активісти жіночих організацій з України, Білорусі, Молдови, Росії, Литви та Грузії. Конференцію провадили чотири представники МРІ зі Сполучених Штатів. Представниці литовського жіночого товариства організували нам зустріч із головою Сейму і президентом Литви, до речі обидві жінки, а ще третя у керівництві державою – це міністр фінансів, тому захід був справді пізнавальним – насамперед як представниці Української республіканської партії «Собор».

– Які саме навики і знання ви отримали?

– Ми працювали над побудовою коаліцій та забезпеченням їхньої стійкості, принципами проведення соціологічних опитувань, вивчали роль омбудсмена в державі.. . Цікаво, що притім не тільки знайомилися з досвідом заокеанських колег, а й ділилися досвідом партій у своїх країнах.

– Поділіться «штрихово» цими знаннями з колегами по УРП «Собор».

– Для того, щоб творити коаліцію, слід насамперед визначити список партій, з якими це в принципі можливо (є, як мінімум, ідеологічна сумісність) і з якими це має сенс (компроміс не буде самоціллю, а додасть сили, прибере з поля політичної боротьби вагомого конкурента чи групу конкурентів – одним словом, дасть змогу досягти мети, якої інакше досягти є мало реальним).

Коли потенційного партнера чи партнерів визначено, треба постаратися максимально відкинути проблеми, які роз»єднають місцеву організацію УРП «Собор» із цими партіями. Узгодження того, що не можливо відкласти надовго, відсунути принаймні на кінець коаліційних переговорів. Особисті амбіції – ще далі, бо не варто забувати, що політична синиця в руці — це результат, а журавель у небі – лише мрія.

– А на початку переговорів…

– Узгодженням реальних для цього питань закласти фундамент для порозуміння у питаннях складніших – як програмний, так і в суто людських стосунках лідерів організацій або ширших переговорних груп.

Для наших місцевих організацій це вміння є особливо важливим, адже ми переважно маємо компактні фракції у місцевих радах, а не такі що домінують там. Тому якщо в районі чи місті є якась «глобальна» для краю проблема і коаліція за нашою участю дає змогу вирішити її, то на такі союзи обов»язково треба йти. Так ми і людям користь принесемо і себе покажемо ділом, а не тільки словом. А це вже добре підґрунтя для гарного результату на наступних виборах.

– Якою важливою практичною порадою західних колег радите скористатися однопартійцям у різних регіонах перед початком місцевої виборчої кампанії?

– Я, зокрема, розповіла іноземцям про таку дилему нашої багатопартійної системи. Одні партії фінансують олігархи, вони мають достатньо ресурсів для проведення потужних виборчих кампаній, але працюють, відповідно, головно в інтересах олігархів, а не народу. Інші ж — принципові в націленості на задоволення народних потреб, однак брак фінансових можливостей для рівноправного змагання на виборах з олігархічними виборами, суттєво обмежує їхні можливості працювати у владі на народ. Адже приватні ЗМІ вимагають великі гроші за публікації й ефіри, державні бояться влади, тож, зрозуміло, електоральні успіхи в таких партій менші. УРП «Собор» є саме прикладом такої групи партій.

– І що ж робити?

– Західні колеги, попри те, що у них значно довша історія капіталізму і впливу засобів масової інформації, радять не «зациклюватися» на браку цих ресурсів. У кандидата та його групи підтримки (особливо на місцевих виборах) завжди залишається найважливіший ресурс – добра репутація, ноги, щоб дійти безпосередньо до виборця, голова, щоби прийти до нього з розумними ідеями та язик, щоби розповісти про своє бачення ситуації і плани.

Для нас це видається дивним, але, наприклад, у США і на виборах місцевих, і на рівні штату, і навіть на федеральному, кандидати значно більше ходять-їздять по дворових зустрічах із людьми, ніж нібито менш технологічно «просунута» Україна. У нас кандидати віддалилися від своїх реальних виборців, «забронзовіли». Одні купують виборчі місця у списках партій, які таким займаються, а інші на них дивляться і думають, що без рекламних статей та ефірів, без білбордів по всьому місту перемагати неможливо. На конференції у Литві наші західні колеги приділили особливу увагу розвінчуванню цього міфу.

– Як саме?

– Вони наголошують, що не тільки живі слова, а й погляд очі-в-очі, і потиск руки виборця часто дають значно більший результат, ніж гроші, викинуті на медіа-рекламу. Тільки під час особистої зустрічі ви можете поставити виборцям запитання про їхні проблеми, і для всіх людей важливо бути почутими. Тільки на такій зустрічі виборець поставить запитання, яке турбує особисто його і, можливо, більше нікого. Поставить і почує призначену персонально для нього відповідь.

Не чекайте, щоб люди обов’язково прийшли на зустріч з вами у якийсь замовлений зал. Ідіть у супермаркети, ідіть під церкви – не соромтеся спілкуватися з виборцями всюди, де можна зібрати довкола себе бодай невеличку групу слухачів-співрозмовників. Щоб «зафіксуватися» у пам’яті, заготуйте агітку для роздачі, але та агітка має бути тільки на додаток до розмови, не навпаки. Така кампанія дуже ефективна на місцевих виборах і притім дешева.

– А як без грошей проводити соціологічні дослідження?

– На місцевих виборах можна обходитися і без професійних наукових досліджень. Досить поставити у кількох точках населеного пункту чи округу людей зі значком чи якимсь іншим розпізнавальним символом партії чи кандидата і запитувати людей, чи знають вони таких, що знають доброго і що поганого. За кілька днів ви матимете чудову картину бачення вас виборцями округу, знатимете, як відкорегувати свою кампанію, на що звернути увагу, чого позбутися. Притім ваші помічники-«соціологи» теж повинні давати опитаним ними людям агітки – не обов’язково дорогі буклети, це можуть бути простенькі листівки з логотипом чи фото і кількома тезами.

Сергій КАРПІНСЬКИЙ